Перелік роботів від BOSTON DYNAMICS ROBOTS

Щоденник вчителя інформатики , або один рік моєї викладацької роботи.

Я гнав свого автомобіля наздоганяючи сонце по карпатським дорогам, а воно ховалося за хатами, за поворотом ,  за підйомом, а то куталось у густу завісу лісу. Старий, мій “41 Москалик”, не розумів моє глупство, чмихав від незадоволення і нагадував індикаторами бензину, що скоро вечір і непогано б було відпочити та заправитись. Аж ось після важкого - предовгого підйому, воно висвітило давно очікувану мною табличку «с. Панчішки» та швидко сховалося за гору. І аж тут мій вірний “Москалик”  замовк. Я вирулив до краю дороги і заснув.

Спав  міцно, і тільки над ранок розбудили мене сільські півні. У ранковому серпанку знову усміхалось  мені сонце, кликало далі в забавки, в дорогу. Та злими, єхидними очима-фарами зиркав на нього мій автомобіль, нагадуючи мені   індикатором – у баці пусто. І аж тут я задумався, чого це мене молоду і не затуркану людину, поперло сюди, в село. Так  свій педагогічний університет я закінчив не з великими успіхами в навчанні. Але місто стало рідним за  5 років навчання. А музична група «ВЕСНА», яку ми з хлопцями лише розкрутили,  маса моїх незавершених планів. Все це не давало мені права кинути все і поїхати в це село, з дивною назвою «Панчішки». Смішно подумати, міняв я все на посаду вчителя інформатики.  

Ну що ж, зараз 30 серпня,  сьогодні я,  постану перед   очима директора Панчішної ЗОШ і віддам своє молоде життя на «розтерзання»  – молодим «опришкам-гуцулятам».

***

Лише в обід тутешній фірман за 10 гривень затяг мене на подвір’я школи. І мене неголеного і  голодного, представили перед „ясні очі” директора.

Як у Гоголівських «Вечорах на хуторі коло Диканьки», він сидів за великим столом у шкільній їдальні і їв вареники. Довго вивчаючи, він крутив кожного з них на виделці, потім довго вимочував їх в сметані і відправляв до рота. Поволі пережовуючи страву симпатичний гладенький 40 річний чоловік, дивився крізь мене, перебуваючи в наркотичному вареничному трансі. Мені не лишалося нічого іншого, як знайти в своїй сумці розкладний ніж, відкрити в ньому виделку і допомогти майбутньому шефу в такій приємній справі.

Ми мовчки їли вареники, вивчаючи одне одного. Велика, незаплямована, горбачовська лисина була такою дзеркально гладкою, що так і хотілося дивлячись в неї витягнути гребінець і причепуритись.

Лице його не видавало ніяких емоцій, поки на тарілці не залишився останній вареник. Обличчя його витягнулось а очі весело підморгнули. Я  безцеремонно ткнув в вареника та він його відкотив виделкою вбік, я нервово почав тицяти раз за разом поки вдоволена фізія директора не наколола вареника та  запхнула  до рота.

-          А ти хто - , спитав він, вдоволено плямкаючи ротом.

-          Ваш новий вчитель інформатики.

-          Віталій Васильович Буришка, директор.

-          Любомир Михайлович Яницький – відповів я.

-          Ото залізяччя твоє,- показав він у вікно на машину.

-          То автомобіль.

-          Ага, без коней не їде.

-          Бензину не стало.

-          А на сіні йому слабо.

-          Віталій Васильович…

-          Ну-ну! Жартую! Ксюха, відведи нашого шановного інформатика-автомобіліста до гуртожитку. Завтра в 9 годин, урочиста лінійка, не запізнюйся.

Директор важко хекаючи встав та пішов  до виходу, а після Ксюшиного, ага, пройшло хвилин з 5, поки я  знову не окликнув її, і лише тоді із дверей  виглянула, маленька худорлява, чорнява 20 річна дівчина.

-          Оксана,- протягнуло це маленьке  все в ластовині  «створіннячко» руку.

-          Любчик, вибачте Любомир.

Ми вийшли на подвір’я школи і зразу ж вузенькою стежкою майже повзком полізли у гору,  де на вершині стояла дерев’яна двоповерхова будівля, покрита дерев’яним настилом, замість черепиці, з великим балконом .

- Нічого,  сходити буде легше.- важко дихаючи сказала Оксана.

-          Ага особливо взимку, уявляю собі цю картину.

В гуртожитку крім моєї нової колеги, яку всі кликали Ксюшою,  вчительки початкових класів, жили: Марічка, Анничка, Світланка й Варварка всі молоді викладачі, яких доля декілька роками раніше  закинула сюди. Будинок мав 5 окремих кімнат на другому поверсі, з маленьким коридором. Велика гостинна на першому, яку всі тут називали кают компанія,  була завжди заповнена. Тут перевіряли зошити, читали книжки, готувались до уроків,  дивились телевізор. На моє привітання  дівчата чемно повернули голови і кивнули. По «ящику» йшов черговий серіал.

- Коли йде серіал до нас не підходь, в цей час роби що хочеш, але від екрану не відривай - повідомила Оксана.

-А яка серія.

- Вроді 320.

- А ви не підскажете, я пропустив 273 серію, не переказали б мені коротко її зміст.

Голови всіх дівчат, розвернулись в мою сторону. Набундючені обличчя показували, що мої глузування попали в ціль.

-          Так «телик» я дивитися тут не зможу.

Мене поселили  в кімнату на 2 поверсі, а  мiй «москалик» став квартирантом в шкільному сараї, разом з директоровою коровою Дусею та телятком Сіндарелою. Компанію йому склали декілька курок та пара кроликів.

 День закінчувався в турботах по облаштуванні кімнати. Прийшлося декілька раз спускатися до школи, то за постільною білизною, то за тумбочкою, то за вішалкою. Зробивши декілька штурмувань гори «Гуртожиток», я під вечір впав  на незастелене старе залізне ліжко  і зразу заснув.

Новий ранок розбудив мене телефонним дзвоником. Телефон не змовкав, в  кают компанії ніхто не знімав слухавки, тому я швидко натягнув штани,  накинув сорочку і збіг вниз. В трубці тихенький голос Василини проязвив, що лінійка вже почалася, всі мене ждуть. Я звик запізнюватись на пари, і знав що розбудити мене дуже важко, тому напевне гепання маленькими дівочими кулачками  в двері  мене не підняли. Я вибіг із гуртожитку, на дворі світило сонце, траву примочив легенький вранішній дощик. Стежка розмокла і я спускався обабіч по слизькій траві. Вся школа слухала виступ директора, але голови всіх і  виступаючого були обернуті в мою сторону.

І тут сталося те, що завжди з моїм щастям та везінням стається. Я не втримася і полетів крутячись як колесо, по слизькій грязнючій стежці  вниз. Викотившись під ноги директора, я швидко став на ноги..

-          Добрий день, діти та колеги, - промимрив я встаючи, жахаючись свого вигляду.

-          Знайомтесь це наш новий вчитель інформатики Любомир  Михайлович. До речі Любомир з-заду гуртожитку є дорога, шлях трохи довший, але без пригод. Чи ви ще  закінчили каскадерські курси, Джекі Чан ви наш.

Вся школа вибухнула гучним реготом. Отак почалося моє вчителювання,  так з першого ж дня з легкої руки директора отримав я своє вчительське прізвисько Джекі Чан.

***

Гуртожиток в якому жили вчителі, був колись помешканням гірничого інженера Валидубського. За "Австрії", як тут називають часи, коли ця частина українських земель належала Австро-Угорській імперії, Валидубський Михайло Петрович вів геологічну розвідку в цих краях. Саме завдяки йому тут відкривалися і працювали вугільні шахти, добувалася нафта.

Та інженер жив незаможно, адже він був справжнім українським меценатом. Він всіляко пропагував українську культуру: організував українські бібліотеки, драматичні гуртки, допомагав українським митцям. Тому влада весь час мала до нього великі претензії. Але талант інженера тримав його на роботі і на волі.

В тісному коридорчику, який з’єднував кімнати другого поверху висіла картина, з дивною назвою  «Портрет». Розібрати, що там було зображено неможливо, адже вона була вкрита товстими шарами олійної фарби. Дівчата жартували, називаючи картину канапка. Можливо і дійcно вона була схожа на великий бутерброд намазаний різнокольоровими приправами, але я дивлячись на неї, згадува картини емпрісіоністів. Великі мазки і кольорове місиво фарб перетворювалось на вогні будинків міста, на прекрасну квітку, коли ти відходив від картини на декілька кроків.

Тісний коридор не давав змоги відійти від неї як на пару метрів. Зняти одному картину, для того щоб розмісти в іншому місці самому було важко. Велика дубова рама, і саме полотно підняв би хіба весь мій  «жіночий гуртожиток». Але кликати їх на поміч, це значить довго роз’яснювати для чого це мені треба, та ще відірвати їх від улюбленого серіалу…Неймовірно.

Я відкрив вікно і заліз на підвіконня, на полотні з’явилися обриси людей. Але чіткого зображення я не побачив. За два метри від вікна росла велика розлога яблуня дичка, з кислючими плодами. Немов ялинка, вона була вкрита маленькими плодами, пластиковими пляшками переробленими під годiвницi та різнобарвним лісовим птаством. Шлях був один, видряпатись на дерево і подивитися із нього в вікно.

Видершись по слизькому від пташиного посліду стовбуру, глянув в вікно.  Картина ожила! На ній чітко видно було двох панів в строгих чорних костюмах.

Сивий пан сидів в кріслі, закинувши ногу на ногу. А інший стояв тримаючись за бильце крісла. Задній план картини пістрів різнокольоровими геометричними фігурами та великим через все полотно написом: "Скарби для вільної України".

Раптом,  весь мокрий, чіпляючись за галуззя, витираючи стовбур від пташиного посліду, своїми «святошними» штанами, я полетів до низу. У  сусідньому вікні стояла Оксана, тримаючи порожнє відро.

- Ага Любчику - голубчику у вікна до дівчат піддивлятися.

- Та  і в думці не мав такого, я дивився на картину в коридорі.

- Ага. Нова метода! Уроки дітям проводити будете також з підвіконних дерев?

Оксана покрутила пальцем коло лоба і закрила вікно.

Я вбіг до будинку знайшов свій цифровий фотоапарат, позбирав всі настольні лампи, які були в гуртожитку та освітив портрет. Потім постукав до Оксани і попередив, що лізу ще раз на дерево, щоб показати їм доказ. Слава богу все відбулося без пригод. В кают компанії було гамірно, кожен ще раз передивлявся моє фото на апараті, збільшував його, висував здогадки навколо зображених на портреті фігур. Згадали дівчата все що чули із розповідей селян, і про загадкового інженера Валидубського, і про скарби які він приховав. Але одна із їх оповідок мене зацікавило, Валидубський був кремезним дядьком і повністю відповідав своєму прізвищу «вали дуба». Отже він на картині сидів  в кріслі. А от  молодий стрункий пан, який стояв коло інженера залишався для мене невідомим.

***

Так, не дуже вдало, але загадково почалися мої вчительські будні. Кабінет інформатики, який був обладнаний комп’ютерами з цікавою назвою „Пошук”, забирав у мене весь вільний час. Я весь час був у пошуці поломок, по десять раз на день розбирав  та складав  старе залізячча, яке на уроках мене завжди підводило.

-          Діти ми вивчили оператор виводу на екран, введіть його в Ваш комп’ютер.

-          Любомир Михайлович, а він виключився.

-          Любомир Миайлович, а він блимає.

-          Любомир Михайлович він димить!!!...

Я пройшов воду, вогонь і мідні труби в буквальному розумінні цього вислову. Вимучений, заледве дочекався різдвяних канікул і помалу збирався додому, як мене викликав директор.

- Ну як наш комп’ютерний клас.

- Та нехай горить він ясним вогнем.

- Та було це Любомире, було.

- Та нехай заржавіє..

- Ну- ну не гарячкуй. У мене є дві новини одна погана, друга добра.

- Говоріть погану.

- На канікули ти не їдеш.

- Віталій Васильович та я вже речі зібрав.

- Нічого розбереш. До нас приїджає народний наш виборець, депутат Пень. І везе в подарунок комп’ютерний клас. От так. А щоб тобі не було так сумно, я залишив тобі в поміч  Оксану та Варварку.

- Дякую. Так вони мене живцем з’їдять за Вашу до мене доброту.

Вечером в кают компанії була тиша, скоса злими очима блимали дівчата.

-          Через твоє залізячча ми тут просидимо всі Різдвяні свята.

-          Хіба я винен, це ж депутат.

-          Дупатат він, а не депутат, його не видно було в селі поки не почалася виборча компанія.

-          Він вже в селі і будинок культури побудував.

-          І школу відремонтував.

-          І газ провів,- сказала з єхидством Ксюха підкидаючи дрова до пічки -тепер і комп’ютери  привезе.

Народного «дупутата» ми голодні, змучені перед накритими столами чекали 2 січня з 10 години ранку. Тільки під вечір Пень Гаврилій Федоровіч, приїхали  на своєму BMV в супроводі двох довгоногих панянок і маленького лисого чоловічка.

-          Здраствуй Родіна моя! Знакомтесь, єто енто вот Ларвентій Спантрововіч Друць.

-          Лаврентій Спірідоновіч Друц – картавлячи поправив його чоловічок..

-          Ларіосік я чо то нікак не запомню твойо фамільйо.

-          Фамілію, разбалаківайтє на родному язику, ми нє в городє.

Пень зробив патріотичне обличчя, знайоме нам із фільмів «про німців»  2 світової війни, та  плакатів „Батьківщина мати кличе” .

-          Брати! Дорогіє мої односільчани. Нарешті і ви дочекалися, до вас в дєрєвню їде комп’ютерний клас. Наш лідер партії „Ми хочим жити ще краще!” взяв його у німецьких школярів, щоб передати його Вам. Німецькі школярі на протязі 20 років здобували на них комп’ютерні знання, тепер черга за Вами. Тому підтримайте наш блок на виборах! Щоб ми жили достойно! Ура!...

 Транспорт затримався трохи в дорозі, за день, два ваші комп’ютери будуть тут! А зараз прошу прийняти мій скромний подарок до Вашого столу.

Ларіосік витягнув із багажника ящик пива, а Пень широко всміхаючись відкорковував пляшку нашого шампанського. Ми сіли за стіл, мовчки слухали "розбалаківанія"  Пня.

-          Тяжкая жизня депутатов,  циганськая жизня на колєсах, в етом году не отдихал совсєм, только два раза на двє нєделькі зєзділ на пляж в Турцію та Єгипет. Дєнег катастрофіческі не хватаєт, строітельство жрет.

-          А щож ви таке будуєте,- запитав я.

Ларіосік перебив шановного дупатата.

-          Жизнь новую строім, чтоб біла она у нас как в сказкє.

-          Ага  вона у вас і так достойна, а в нас як в казці про Івана дурня, воду в хату в відрах  носимо, по дрова в ліс ходимо - з’язвила Варварка.

-          І на пічках їздимо- регочучи в мою сторону добавив директор.

-          Ну всє получают по труду - відповів Ларіосік.

-          Хто не працює той і їсть – вставив я, аж Буришка поперхнувся.

 Потім ми довго слухали Ларіосіка про політичну ситуацію в країні, чому ми ( тобто вони) так „плохо” живуть  і чо надо робити щоб вони жили достойно.  Так як підтримки  їхнім словам вони не отримали, розмова не клеїлась, київські гості змучені дорогою, поїхали за село в мотель відпочивати.

***

Ввечері ми сиділи в каюткомпанії мовчки слухаючи  тріск палаючих дров. Блики від багаття висвічували наші сердиті обличчя в темноті. І тихо в такт вогню затягнули ми пісню про Довбуша....

Чекали, комп’ютери ми до Різдва. Додому не їхали, тому дівчата готувались зустрічати свята тут, прибирали гуртожиток, бігали за покупками для Святої Вечері. А я весь час перебував за школою в сараї в компанії корови Дусі і телятка Сіндарели,  ремонтував свою машину, щоб з дівчатами поїхати до райцентру. Тут мене і знайшов наш директор.

-          Комп’ютерів не буде. У пана Пня фінансовий форсмінор, - винувато сказав Віталій Васильович.

-          Форсмажор,-поправив я,- та нема за чим переживати такого дрантя, яке він пропонував  нам і даром не треба.

-          Ну, ну ти не дуже. Ви вибачайте, що затримав! Приходьте на Різдво колядувати, всією компанією до мене. Гаразд? Та взагалі хоч раз,  колективом, Різдво відсвяткуємо.

-          Гаразд.

 На різдво ми всією кают компанію пішли колядувати до Віталія Васильовича. Засиділись до пізна. Як завжди розмова зациклилась на школі, на її проблемах, але потім хтось пригадав  загадковий портрет.

Директор розповів про трагічну долю Валидубського. Пана інженера після приходу в 1939 році Радянської Армії було арештовано. НКВД шукало в нього якусь карту та коли він признався що її спалив, щоб вона дісталася ворогу його ростріляли, а всю його родину вивезли до Сибіру.  Та в дорозі вони померли від холоду і голоду.

- Жаль він так хотів побачити Україну вільною державою. А ну покажи мені ще раз фотографію -попросив Віталій Васильович-   Я напевне знаю хто цей чоловік коло крісла!

Він вийшов в другу кімнату і повернувся із маленькою музичною шкатулкою.

Оцю шкатулку, подарував панові Валидубському відомий в наших краях збирач фольклору пан Стасюк. От і напис:

" Пану Валидубському шкатулка оця

    Хай наші секрети вона зберіга.

Можливо дізнається  Вкраїна уся

Розкритую тайну, ТАНОК СТАСЮКА"

 От до неї валики. Валики мають маленькі виступи, з яких  шкатулка видобуває звук. Вона давно не працює. Мені її подарував наш їздовий Мотя. Коли будинок пана Валидубського переобладнували під гуртожиток, на його підводу викинули багато мотлоху, серед нього Мотя  знайшов цю шкатулку. Діти його бавилися нею та добавилися, поламали. Я  її  попросив до шкільного музею. От, ви, Любомире, комп’ютери ремонтуєте, попробуйте може щось і зробите.

Перші місяці своєї роботи, до мене переходило все село. Тому поремонтувати телевізор, тому електричну бритву, а то електричний міксер. Діти бачили, що я розбирав  комп’ютери та перевстановлював плати з одних на інші, то батьки зробили висновки, що   такі «дрібниці»  й поготів зможу полагодити. Нікому пояснити не міг, що полагодити комп’ютер і  телевізор, це зовсім різні речі. Тому  взяв шкатулки і сказав, що щось придумаю. 

Зробити з шкатулкою я нічого не міг. А от розшифрувати вміст валиків додумався. Другого  дня я сидів в комп’ютерному кабінеті і писав комп’ютерну програму. Вимірявши відстані між валиками, їх висоту, я задавав в програмі відповідну частоту звучання та тривалість. І під вечір добився звуку з динаміка системного блоку. Два валики видавали безперевне піпікання, мабуть я щось не так розрахував, або вони були зіпсовані. Та програма з останнього валика награвала якусь незнайому ритмічну мелодію, схожу на польку.

Ніхто не міг розпізнати цю мелодію, тільки наша прибиральниця баба Ганя, пригадала, що щось схоже грали музики в її молодості на гульках. 

Напис на портреті і на шкатулці доводив, що якийсь секрет пан Валидубський таки приховав..

 Ночами мені снилися скрині з скарбами, депутат з панянками та загадкові геометричні фігури. Оксана і Варварка кожен ранок заходилися з сміху від моїх переказів сновидінь. Я і сам розумів, що напевне нічого такого і нема, поки по телевізору не побачив старий радянський фільм про розвідників, які «піпікали» азбукою Морзе донесення. Мене осяяв здогад, а може ті «зіпсовані» валики, зберігають послання записані з допомогою цієї азбуки?

***

Витягнути на свята з дому нашу бібліотекарку було неможливою справою, онуки, які приїхали на канікули стали неприступним аргументом, щодо моїх вмовлянь. Тільки чарівні слова, комп’ютерні ігри, підірвали цю неприступну фортецю.  Вже через кілька хвилин, щасливі діти ганяли на віртуальних машинах в комп’ютерному класі, а невдоволена пані Марія Василівна, лазила по стелажах вишукуючи в книгах та періодиці таку дурницю, яка не могла почекати до закінчення канікул – азбуку Морзе.

Пошуки скінчилися через дві години. Я тримав  в руках старий радянський журнал «РАДІО» з заповітною азбукою. Взамін за це отримав три комп’ютери з зіпсованою системою. Діти поки ми шукали книги зробили все можливе, щоб комп’ютери не працювали. Та я не звертав на це уваги та переробляв комп’ютерну програму на розшифрування валиків, як азбуки Морзе. Не дочекавшись мене прийшла стурбована Оксана, принесла мені вечерю. Довго, тихенько очікувала кінця моїх досліджень. Та  результат був нульовий. Простий набір символів...

***

Якось неждано, різким потеплінням, ввірвався в наше буденне життя березень.  Недільним ранком я пішов у гори, щоб нарвати дівчатам пролісків. Ноги грузли в розмерзлу багнюку стежки і тому я пішов лісом. Сухе тогорішнє  листя було сухим і твердим. Йти після грузької стежки було легко і приємно. Краса весняного лісу захоплювала.

 Несподівано почав співати студентської пісні про проліски:

Проліски, проліски я тобі принесу

Заронивши у серці кохання весну.

Цей похід у гори був подвигом присвяченим не для всіх. Щось не зрозуміле творилося у моєму житті, я відчував якісь незрозумілі почуття до маленької в ластовинні дівчини, ще з таким красивим українським іменем ОКСАНА.  Саме для неї я подався в гори, за цими квітками. Саме для неї тепер горлав.

Я не знаю чому,

Але в мене ще змалку.

Чудо-віра живе в чари ніжних квіток.

І тому на весні я збираюся зранку .

Щоб принести ТОБІ білосніжних цяток.

Бриндушки – проліски, так називають ці квіти тут.

Коли повний букет був зібраний, мене просік холодний піт. В яку сторону повертатися? Невже заблудився? Швидко, почав спукатися вниз, обіднє сонце вселяло надію що дорогу буде знайдено, та завали сухих віток, маленькі озерця перебивали мені прямий шлях, заставляли звертати з прямого напрямку. Тільки з початком сутінків підійшов до незнайомої будівлі, схожої на фермерський корівник. В вікні блимало тьмяне світло і я постукав у двері.

-          Хто там, - почувся хриплий чоловічий голос.

-          З Панчішок, вчитель Яницький. Заблудився чи не справили б ви мене на дорогу.

-          Ого до Панчішок через ліс 20 км, а до дороги 10, та де ви зараз її знайдете.

Ляснув заступ і двері з скрипом відчинилися. Старий гуцул в кожушині запросив мене зайти в середину.

Це був старий просторий вівчарник в якому було декілька вівцематок з малими овечками. Ми пройшли у маленьку кімнату – дежурку. На столі лежав накраяний хліб та банка бринзи. Старий запросив до столу, хитро підморгнувши показав пляшку Франківської. Я не відмовився.

Старий витягнув із старого креденсу маленькі кілішечки.

-          Діду та тут грам 20 в них, не більше.

-          А в нас колись лише такими і пили. Ти попробуй, не завжди кількість це якість.

Ми розговорилися. Дід який довгий час був на самоті. Тому поки я їв, безперестанку говорив. Розповів як  в такому  віці як я, його молодість зламали тяжкі часи змін,.

Був він в той час перед вибором, чи в ліс до воїнів  УПА, чи до москалів в Червону армію. Але  бог дав третій варіант. Його забрали служити в Польську Армію Крайову. Багато там українців було з Західної України.  А так як його дід  колись працював на колії черговим по станції, навчив його грамоти. Та на диво роботи з телеграфом. Тому  оприділили  радистом.

Пройшов з боями аж до Берліна, а після війни повернувся в село.

А тут повальні арешти НКВД, терор. Всю його сім’ю було вбито, за допомогу воїнам УПА. Він змушений був піти працювати вівчарем в гори, рідко спускаючись на долину, боячись помсти влади.

Звик до гір, та так і до цього часу живе тут самітником..

  Пляшка була допита наполовину, але дійсно якісна горілка і дивні маленькі кілішечки геть захмелили мені голову. Дід забив люльку наламавши в неї тютюну із сигарет та закурив. Запала тиша.

Тоді почав розповідати я. Про себе, про дивний портрет та шкатулку.  Та коли я розповів про валики з посланням і про мої розшифрування, дід засміявся: "Синку, азбука Морзе, в ті часи була польською! А ти розшифровував її москальською… "

***

Ранком я біг до дороги, з зім’ятим  букетом квітів та дорогоцінною смужкою старої відомості на який дід записав алфавіт польського варіанту азбуки. На щастя їхав вранішній автобус, який підібрав мене.

Зустрічати мене вийшла вся школа, яка не поділяла мого хорошого настрою.

- Чого би це я шкірився, -почалася сваритися Оксана,- все село на ногах, цілу ніч ніхто очей не стулив, думають де він ся дів. А він ся шкірить."

- Так всі на уроки,-скомандував директор,- А ви Михайловичу зайдіть до мене.

Я не уважно вислухав, всі нарікання директора, а потім колег, вбіг в свою комп’ютерну і зачинився.

Знову перепрограмувавши програму я отримав текст!!...Але на польській мові.

***

Вечером каюткомпанія трохи відтаяла від моїх прив’ялих квіточок. Оксана навіть наважилася мене розрадити.

-          Дурненький,  і чого пертися самому в гори не знаючи дороги.

-          Я ж для Тебе… Вибачте для всіх Вас.

Оксана зашарілася, адже таким чином я перед всією кают компанію вперше виказав їй окрему симпатію. Вона вибігла на вулицю, а я схопивши її і свою куртки вийшов слідом.

Ми довго мовчки сиділи на лавці коло яблуні дички, розмовляли про всякі дурниці.  Тільки коли виключили світло в кают компанії і темрява вкрила нас, я перевів розмову на свій похід.

-          Так це ж класно ми знаємо розгадку.

-          Майже знаємо, текст польською

-          А моє прізвище тобі нічого не говорить.

-          Полянська? Ти що полька?

-          Так. І прекрасно знаю свою рідну мову.

Всю ніч в кают компанії ми не стулили очей. Текст було перекладено:

"Мапою портрет прикрий,

Скарб великий є на ній

Ті  багатства розшука  

Танець пана Стасюка."

Отакої…Знову якісь натяки і нічого конкретного. Я надовго заспокоївся з своїм дізнанням. По – перше де знайти таку величезну мапу. А по друге яку мапу, якого масштабу, якої частини місцевості, та до чого тут танець пана Стасюка.

***

В травні мої товариші із музичного гурту «Весна», запросили мене в гості до інституту на свій концерт. Оксана чемно, як завжди, погодилась підмінити мої уроки і я поїхав до Франківська.

Знайомі вулиці, старі будинки  знову роз’ятрили мені душу. Я знову розумів що  закоханий в це місто, але така доля, що любов наша не взаємна. 

Друзі зустріли мене радісно, але заклопотані виступом полишили самого. В залі  серед молодого студентського товариства відчував себе чужим. Слухав свій гурт, вперше як слухач із залу. Хлопці відіграли дві пісні і на сцену вийшов танцювальний гурт.

А зараз ви побачите у виконанні фольклорного танцювального колективу "Верховинка" танець пана Стасюка,- оголосив ведучий концерту.

Почулася мелодія, яка була записана на одному із валиків. Дівчата і хлопці розходились, сходились утворюючі досконалі геометричні фігури: трикутник, квадрат, коло, ромб. На кожній фігурі зупинялися притоптували виконували якісь танцювальні па і  голосно промовляли:

"Це для неньки України

Золотий як жар Тризуб!"

"А тут нафти для господи

Щоб вважали Вас народи!"

До чого тут золото, нафта, а далі:  мідь, срібло?... І тут до мене дійшло! 

Я вибіг з залу і почав шукати за сценою керівника цього фольклорного колективу. Запросив його до буфету на  каву і по 50 грам коньяку, пояснивши свій могорич тим, що цікавлюсь його танцем, побаченим тільки що. І от везіння, танець записаний в краях де я вчителюю і моїм шуканим видатним фольклористом Стасюком.  Чому мене зацікавив танок? Так фігури, які відтворювали танцюристи повністю були схожими на фігури на портреті в нашому гуртожитку.  На серветці я записав текст примовок, і зразу не залишившись на вечірку, пішов нічним містом до вокзалу. Голову ятрили різні догадки, я відчував себе дуже близько до відкриття цієї таємниці. Мій потяг був аж через дві години і  щоб вбити час зайшов в нічний привокзальний Інтернет клуб.

Блукаючи по павутинню Інтернету, звернув увагу на нову послугу. Віртуальна карта землі, передана з космічного супутника. Для цікавості вибрав район села Панчішки. Завантажив фото портрету з гуртожитку із свого фотоапарату. Збільшивши його і побачив, що крива лінія яка проходила майже діагоналлю через весь портрет, яку я вважав дефектом, нагадує   русло річки Прут.

Я наклав фото мапи з інтернету на фото портрету  сумістивши річку, додав портрету прозорості, щоб проглядалазя знизу карта... і отримав карту скарбів. Кожна фігура виходячи із примовок,  вказувала на поклади золота, нафти, міді...

Я не поїхав додому. Зранку пробився в прийомну нашого депутата Гаврилія Петровича, та застати його на місці не зміг. Благо, молоденька секретарка, за шоколадку та короткий флірт, вказала місце де може бути зараз пан депутат.

В ресторані мені пояснили, що він тут  ще вечеряє, просто вечеря плавно перейшла в сніданок. Фейс контроль забракував мене, а запропонована  20 гривнева купюра взагалі поставила хрест на моїй спробі хоч колись ввійти до цього закладу. Я боявся щоб сніданок не перейшов в обід, але на моє щастя через годину, все таки наситившись депутат вийшов з ресторану.

Він був в хорошому настрої і тому дав знак охороні, щоб  мене пропустила до нього. В двох словах я розказав йому все, що зміг взнати за цей час. Петрович уважно вислухав, довго вертів в руках роздруківки карти, потім віддав їх охороні, сказав що все з’ясує і мені передзвонить.

***

Пройшло три місяці. На дворі  кінець літа. Їду в Франківськ. Мій товариш Гнат знайшов мені цікаву роботу. В селі повним темпом ведуться роботи. Гаврилій Петрович орендував та поскуповував землі помічені на карті і почав добуток корисних копалин, розказуючи всім скільки сил, здоров’я і грошей потратив на дослідження цих запасів, на благо Родіни і тому вони по праву належать йому.

Мене ж ніхто і не згадує.  Та нічого. Я їду звідси з іншим багатством з дружиною Оксаною. Тай тішить мене те що все таки копалини відкриті в вільній Україні, так як і хотів пан Валидубський. Гірко одне що його заслуги, як і моєї, в цьому ніхто не знає.

Оксана пробувала разом з дівчатами пробитися на прийом до Пня, щось старалася пояснити людям в селі, але куди там, тільки сорому нажили. Як так, така поважна людина з Києва, не забула про свою батьківщину. Затратила стільки трудів та грошей, стільки людей отримало робочі місця! А тут хтось, щось балака.  Сам депутат скромно похиливши очі сказав: «Родіна моя! Собакі гавкають, а караван ідйот. Не обращайте на них вніманія, пусть гавкають. »

Ми їдемо в моєму старому "москалику", сонце засліплює очі, просить повернутись, а навіщо?…

Я їду назустріч з моїм рідним містом, тужливо звучить із магнітофона полька пана Стасюка, падають спиляні на пиломатеріали: квадрати, трикутники, ромби дерев таємниць, в горах будуються підприємства нашого депутата.

Дорогу перекрив міліцейський патруль. Я вийшов подав права. Міліціонер довго вивчав їх, перепитуючи моє прізвище, номерний знак автомобіля, аптечку поки коло нас не зупинився депутатський BMV. Мене запросили в середину. На задньому кріслі сидів Пень.

-          Ну Любомір, ти молодєц. Правільно дєлаєш что уєзжаєш. Ні надо лішнєго шума. Вот тєбє крєдітка, на протяженіє 5 лєт каждий год тєбє начіслітся такая же сума.

-          Я не продаюся. Тим паче, це заслуга пана Валидубського.

-          Ну ви всє западнікі такіє патріоти-ідіоти. Ти зможеш со своєй кралєй бєзбєдно жить. Будєш іграть на своєй балалайке в твоєй «Вєснє». Твого Валі дуба давно нєт на бєлом свєтє.

-          Так. Але ці багатства він досліджував для всього народу. А ви левову частку прибутку заберете собі.

-          Почому мнє. Я дам тєбє нємножко. В сєлє построю новую школу…

-          І назвуть іменем дорогого дупатата Пня…

-          А что развє моєй заслугі в етом нєт?

Переді мною пронеслися миттєво обличчя Валидубського, Стасюка, пригадалися зіпсовані життя вівчара діда Петра…

 Я вихопив кредитку і порвав.

- Ти знаєш Любомір  у тєбя єсть зуби. Но у мєня кликі. Смотрі ти сільно обідєл мєня. Я тєбє етого нє прощу.

- Та поцілуйте мене в гузицю, - спересердя крикнув я. Відчинив двері, забрав права у міліціонера, сів в свою машину.

- Що з тобою Любку,- спитала мене Оксана.

- А нічого! Ми повертаємось!

Я розвернув машину повертаючись в село…

Зима 2007 року.